Зараз від нестачі питної води страждає здебільшого південна частина України. Однак, на початку війни, ця проблема стала болючою у всіх регіонах, де йшли бойові дії. Росіяни цілеспрямовано обстрілювали інфраструктуру, щоб залишити цивільних без базових речей – і, в першу чергу, без питної води.
Історія волонтера асоціації Ukrainian Future
Силенко Дмитро зустрів війну в Чернігові і особисто зіткнувся з нестачею води.
Питну воду ми запасали ще в перші дні війни. Була якась підсвідома ідея, що з водою буде проблема. Тоді ми набрали ванну, кілька мисок. Умовно розділили воду на питну і технічну. Перші днів 10-12 було все у відносно стабільному стані. Тоді, на початку березня, було вже зрозуміло, що російський бліцкриг зазнав невдачі. Однак це не означало, що війна закінчиться. Росіяни вдались до тактики нищення і почали руйнувати інфраструктуру.
Коли через обстріли пропало електроживлення – ми зрозуміли, що цивілізація без світла неможлива. Тоді ж зникла мобільна мережа, інтернет, питна вода. Насоси банально не качали воду і не відкачували те, що пішло в каналізацію. Я вперше побачив, що люди зливали воду із батарей. Снігу вже не було, дощу теж.
Перші дні без центрального водопостачання було не так вже й проблемно. Була надія, що все швидко відновиться. Але натомість – ситуація тільки погіршувалась. Випадково мені вдалось впіймати зв’язок із моїм товаришем Ярославом. Виявилось, що вони з батьком в той же день почали розвозити людям питну воду, яку брали в центрі міста з бювету.
Коли я вперше приїхав розливати воду, а це відбувалось біля моєї школи, нас охороняв солдат із тероборони. Все було цілком спокійно, поки вода не закінчилась. Тоді люди почали битись і штовхатись, аби отримати зайві кілька крапель води. Я думав, що така трагічна картина можлива лише в кіно.
Кожного разу, коли ми привозили людям воду, я розумів, що ми продовжуємо їх життя. На їх обличчях з’являлись посмішки. Спочатку води не вистачало, і ми намагались забезпечувати нею вразливі верстви населення – тих, хто не міг сам піти в центр міста і набрати воду. Літні люди, яких я тоді бачив, здавалось, не хвилювались. Вони були спокійні. Ніби вже переживали жорстокі часи. Я задумався, що так само будемо і ми поводити себе через десятки років.
Повторювати фразу “Аби тільки війни не було”.
У нас була лише одна бочка і кубометр води. Загалом, це дуже мало. Але іноді я радів, що води не так багато, що ми можемо швидко її розлити і поїхати з місця. Росіяни зрозуміли, що в місті є джерела води і що її розвозять волонтери, а тому дуже швидко вони почали обстрілювати точки розливу води. Кілька разів ми бували фактично в епціентрі таких обстрілів і нам доводилось розганяти людей і тікати. За себе страшно не було, але натовп людей, який міг постраждати, не давав заспокоїтись.
Коли місто почали деблокувати – ми змогли доїжджати до мікрорайонів, де люди сиділи без води тижнями. Там нам були дуже раді, хоча і перелякані. До нас боялись виходити із підвалів. Врешті, одного дня все змінилось. Людей в чергах за водою ставало менше, а централізоване водопостачання з’являлось в різних районах міста. Ми зрозуміли, що наша екстрена робота закінчилась і ми можемо спокійно видихнути.
Однак, навіть зараз, через два роки після деблокади, ситуація із водою в Чернігові складна. Здебільшого це пов’язано із обстрілами енергетичної інфраструктури. Про те, яка ситуація в Миколаєві і південних регіонах, я постійно чую від наших волонтерів з Миколаєва – вчительки інформатики Тетяни Єльцової і її сина Костянтина.
Тоді, в блокадному місті, я зрозумів, що деякі базові речі ми просто не цінуємо. Але коли їх забрати – це стане сильним ударом. Люди готові були обміняти нову PlayStation 5 на питну воду і можливість підзарядити телефони.
Це було страшно і боляче. Моя мотивація в цьому проекті дуже проста. Я бачив жахи своїми очима і не хочу, щоб це повторювалось. Ніде і ніколи.
